Фельдшер сільської амбулаторії: У нас майже всі перехворіли. Колективний імунітет не за горами

Мені просто пощастило, що у відповідь на запитання "А коли у вас є час поговорити?" Петро Слаква не крикнув що-небудь безнадійне, не кинув слухавку, а тільки засміявся і запропонував поговорити у проміжку між прийомом пацієнтів. Спасибі їм, що цілих півгодини лікуватися ніхто не приходив, хоча «клієнтура» у фельдшера досить велика.

600 людей мешкають у селі Борівківка Дніпропетровської області, плюс 700 мешканців ще п'яти маленьких сіл, прикріплених до місцевої амбулаторії. Разом - 1300 осіб, переважно літніх, з усіма наслідками.

При цьому масштабною медустановою не назвеш: денний стаціонар на чотири ліжка, сімейний лікар, який приїжджає за 20 км із Верхньодніпровська (колишній районний центр, який після всіх укрупнень тепер входить до Кам'янського району. – Прим. авт.), дві медсестри, санітарка, сестра-господиня. І, власне, Петро Олександрович - фельдшер, який номінально підпорядковується лікареві, але оскільки лікар приїжджає не щодня, доводиться хронічно перебувати в позиції «і швець, і жнець». А тепер ще й водій. Ну і, окрім хворих, ніхто не скасовував «господарство»: то газ, то світло, то ремонт даху, то машини.

Возили до стаціонару й за 130 км

- Петре Олександровичу, а у водії ви як потрапили?

– Скоротили штатну одиницю, бо ми «недотягуємо» з кількістю пацієнтів, – водій припустимий при мінімуму у 1800 осіб, а у нас - 1300. Із запровадженням сімейної медицини за кожну людину сімейному лікареві платять гроші – чим більше населення, тим більша й зарплата. Але із цих же грошей сплачується за комуналку та бензин, а також зарплата водієві. Хоч їм і мінімалку платять – все одно ці кошти треба звідкись брати. Тож у кого багато пацієнтів, тим вистачає на водія, у нас – ні. Довелося самому сісти за кермо, без машини ж ніяк, найдальше село від Борівківки - за 18 км, у середньому радіус поїздок – 10 км.

- Бензин як здобуваєте?

- Бензин нам щомісяця виділяють за потребою, скільки потрібно – стільки й дають. Із ним, на щастя, проблем немає.

- А сучасну швидку вдалося одержати? З тих, що відправляли до сільських районів.

– Їх більше давали на швидкі допомоги, на амбулаторії – не дуже. Але у нас 10 років тому сільрада купила «сімку» – «Жигулі», на ній і мотаємось. Якщо розумієш, що пацієнта потрібно госпіталізувати, викликаємо швидку. Але якщо людина може їхати у легковій машині, відвозимо до лікарні самі – швидкі зараз дуже зайняті, чекати доводиться довго.

- Куди везете?

- У Верхньодніпровську нещодавно відкрили ковідний стаціонар на 120 місць, тепер у важких випадках хоча б не так далеко їхати. До цього доводилося возити до Кам'янського за 50 км або до Дніпра за 80 км. Був період навіть, коли там взвгалі не було місць, тоді відвозили пацієнтів до Кривого Рогу, а це 130 км від нас.

Сільські жителі йдуть до лікаря, коли вже ходити не можуть

- Як змінилася робота із приходом пандемії?

- Щоб не казати грубо, скажу, що кошмар ще той. Люди, звичайно, хворіли завжди: і застудами в сезон, і цілорічними хронічними захворюваннями – у нас все-таки живуть переважно пенсіонери. Так, було багато паперів та писанини, але справлялися нормально з усім. А наразі ми просто не встигаємо через велику кількість хворих. З легким ступенем ковіду намагаємось не возити до Кам'янського чи Дніпра, а «витягувати» людей на місці. Відвозимо тільки у випадку, якщо бачимо, що не впораємося.

Добре, якщо до 6-ї вечора вдається пообідати, бо ані ввечері, ані вночі робота не закінчується. Ти ніби й повернувся додому, зняв черевики, а вже дзвонять. Одягнувся знову і поїхав. Швидку за нинішнього перевантаження людина може чекати годинами, а я тут, поруч, 10 хвилин - і на місці. І ковід не скасував інші хвороби: трапляються гіпертонічні кризи, серцеві напади, діти хворіють. І ти можеш допомогти, принаймні зробити все, що в твоїх силах.

- «Капатися» люди приходять до амбулаторії?

- Так, у денному стаціонарі, у маніпуляційній – де поміщаються, там і «капають». Ті, хто близько живе та не важко ходити, самі приходять. З інших сіл чи родичі привозять, чи ми своєю машиною.

- Ваші пацієнти – люди похилого віку, у кожного свій букет хроніки. У містах ця група наразі особливо в зоні ризику, бо бояться йти до поліклініки, наприклад до кардіолога, через ризик заразитися ковідом і терплять до останнього. Сільські жителі коли звертаються за допомогою?

- Тут своя специфіка: вони звертають увагу на своє здоров'я, коли вже ходити не можуть. Ось тоді «добираються» до лікаря. Є, звичайно, й такі, хто приходить, як тільки-но десь щось кольнуло, тим більше, що у нас тут немає черг під кабінетом, як у містах. Але це скоріше виняток із правил.

- Ковіда це теж стосується – чекають, коли стане зовсім погано?

- Ось наразі - ні, все-таки дивляться телевізор і стали більше боятися. Паніка починається, як тільки підвищується температура. 37 і 5 - і одразу біжать чи дзвонять і викликають. Хоча в перші хвилі було не так, сиділи вдома по п'ять днів з високою температурою, втраченим нюхом, зверталися вже тільки після проблем з диханням.

Відмовники зустрічаються здебільшого з релігійних причин

- Наразі ковідних пацієнтів приймає лише сімейний лікар? А якщо він не приїхав – ви?

- Призначення переважно робить лікар, вона і за телефоном консультує. Якщо ні – то я, легкі випадки, які повторюються, ми вже вивчили напам'ять з лікування. Коли великий наплив, щоб не створювалася черга, робимо два потоки: хтось іде до лікаря, хтось до мене. Ну і люди мене знають, адже я тут виріс, тому більше довіряють.

- Якщо взяти Боровківку з її 600 жителями, чи багато перехворіло народу?

– Нині уже багато. Коли був уханьський вірус, у нас кілька людей захворіло тільки. У весняну хвилю теж небагато – 20-30 пацієнтів було. А тепер йдуть один за одним, майже усе село перехворіло, тож у нас точно незабаром колективний імунітет сформується.

- Але ж ви щодня контактуєте з хворими…

- Так, люди йдуть – хто в масці, хто без маски, та й із нинішнім штамом не надто вона й захищає. І є такі, хто цю маску місяцями в кишені носять, дістають уже чорну – кого вона захистить? Нам спочатку захисні костюми видавали, а тепер уже тільки в масці та рукавичках, от і перехворіли вже двічі.

- Як справи з вакцинацією? До вас приїжджають мобільні бригади чи це особиста турбота кожного?

- Ні, в амбулаторії у нас свій прищепний кабінет, двічі на тиждень їздимо до Верхньодніпровська за вакциною. І з нею у нас ніколи проблем не було, наразі є і Pfizer, і Coronovac, і Astra Zeneca. Вчора до району привезли Moderna, але ми її поки що не беремо, запасу достатньо. До нас навіть із міст приїжджають, бо там скрізь стовпотворіння у пунктах вакцинації, а в нас тихо, порожньо, згоду написали, ми їх до системи внесли та вкололи.

– Наскільки активно вакцинуються місцеві?

- Люди йдуть, зараз щеплено близько 60%. Ми, звичайно, спочатку по будинках спеціально їздили – пояснювали, умовляли, а тепер уже й самі біжать. З інших сіл приїжджають, де немає ані медпункту, ані амбулаторії.

- Тобто ваші пацієнти так не опираються, як у містах, де дорослі діти не можуть переконати літніх батьків зробити щеплення?

- Наші кажуть: «Хочемо ще пожити». І захворіти дуже бояться. Ось ми вчора їздили до 84-річної бабусі, робили друге щеплення. Перше вона добре перенесла, і побічних ефектів у людей похилого віку ми, на щастя, поки що не спостерігали. "Відмовники" теж зустрічаються, але їх мало, і це ті, кому релігія не дозволяє.

Хто ворушиться і щось робить - той швидше одужує

- Чи висока у вас смертність від ковіду?

- Поки що, слава богу, ні. Навесні у нас помер 50-річний пацієнт, але там був хронічний алкоголізм, проблеми з печінкою, звернувся пізно. І 80-річна бабуся з діабетом та тяжкою гіпертонією, вона захворіла, коли ми всією амбулаторією теж з ковідом лежали, не було можливості їй допомогти. Діти її відправили до стаціонару, але не врятували. Тож це поки що всі наші ковідні втрати.

- Як ви це пояснюєте за нинішнього рівня смертності по країні?

- Можливо, через те, що вони одразу звертаються, а ми намагаємося допомогти на початковій стадії. А може, й не було в нас таких важких випадків. І ще мені здається, що той, хто ворушиться, ходить і навіть намагається щось робити, швидше одужує. А у тих, хто лежить, хвороба затягується, не працюють легені. Тож особливості сільського життя мають і свої плюси. У квартирі людина лежить біля телевізора – і все, а в селі, хочеш не хочеш, треба живність годувати, щось у хаті чи надворі робити. По собі знаю: поки лежав під час хвороби, і дихати було важко, і відкашлятися не міг, а потім дружина почала ганяти, і все пішло набагато швидше.

- А у таких випадках, коли зліг увесь персонал амбулаторії, що робити мешканцям?

- А телефон ніхто не скасовував! (Сміється.) Консультував, так би мовити, онлайн, поки хворів. У якихось серйозних випадках люди викликали швидку із райцентру.

- Якщо з вакцинацією у вас все «на місці», то як бути із тестуваннями?

– Нам спочатку видавали експрес-тести, ми на місці робили аналіз протягом 15 хвилин. Потім вони закінчилися, нових поки що не закупили, обіцяють. Але ми вже так набили руку на ковіді, що у випадках, які не викликають сумніву, лікуємо одразу, як при коронавірусі. Тим, кому потрібно на роботу для лікарняного підтверджений тест, видаємо направлення, вони їдуть до Верхньодніпровська здавати ПЛР. Те саме і з обстеженнями: у райцентрі можна зробити лише рентген, на КТ треба їхати до Кам'янського та записуватись за тиждень через черги.

Недодумана електронна система та багато шприців

- Ви згадували про купу паперової роботи за старих часів, чи полегшила життя електронна система?

- Дуже багато в ній недороблено та недодумано. Ми до цього були такими собі побутовими комп'ютерними користувачами, а тепер мало не програмістами довелося стати. І ми бачимо, що багато чого в цій системі зроблено неправильно, безліч людей до неї взагалі не внесено, і ми не можемо наразі внести туди ті самі щеплення.

Це і комп'ютери, і діагностичні валізи, що їх показували у всіх новинах. Вони дорогі, там кардіограф, монітор, багато всього - хороша річ, але попрацювали місяців зо два і зламалися

- Виділяють щось із препаратів для лікування ковіду чи це головний біль родичів хворих?

- Нам виділяється тільки на швидку допомогу: від тиску, трохи фізрозчину, системи, шприци. Ось шприців багато, а від ковіду нічого не дають. Тому все, чим лікуємо, люди купляють самі. За 5-7 днів, що ми їх тут "капаємо", виходить витрат приблизно на 5 тисяч гривень. Це якщо не важкий стан.

- Ви говорили про зміну ставлення людей до свого здоров'я, а до медпрацівників почали по-іншому ставитися? У вас їх раз-два - та й усе, всі на виду.

– Дуже все змінилося. Я добре пам'ятаю, як завжди у селі вітали з професійним святом вчителів та з усіма святами – адміністрацію сільради. А ми як начебто й не люди, ну День медика, кому яка справа? А нині і свята ніякого не треба, і навіть приводу - зустрінуть просто на вулиці і дякують.

- Чи не хотілося б вам хоч раз за ці півтора роки кинути цю роботу?

- Постійно хочеться, і навіть зараз (сміється). Коли закінчуються і моральні, і фізичні сили, ці думки одразу виникають. Але ж це рідне село, я сюди одразу після медучилища приїхав працювати, тут тоді ще фельдшерсько-акушерський пункт був. Потім його закрили, переїхав до Кривого Рогу, працював на швидкій. А 14 років тому тут звільнилося місце, і я повернувся. І пацієнти вже як рідні, і колектив у нас дуже гарний. Тож поки що тримаємося.