Фронтмен культового гурту « Мертвий півень » Михайло (Місько) Барбара, якого не стало місяць тому, 14 листопада відзначав би своє 50-річчя. Напередодні його ювілею дружина музиканта Світлана Олешко розповіла «КП в Україні», що познайомилася з Міськом завдяки першому чоловіку – письменнику Сергію Жадану. А також зізналася, чому 20 років відмовлялася виходити заміж за Барбару, і як так вийшло, що коли погодилася зіграти весілля цього літа, за документами виявилося, що Місько… одружений.
Місько буде снитися пізніше
- Як минув цей день?
- Зранку купила квіти і пішла до Міська на цвинтар. Придбала шоколадно-прешоколадний торт, як він любив. Називається «Казкові кульки», там ще такий смішний дизайн.
Місько планував організувати цього дня презентацію нового альбому «13 пісень про кохання»… У Києві було заплановано концерт Міська, тепер це буде концерт для Міська. Відбудеться він 17 лютого наступного року. І я дуже вдячна колегам, які погодилися виступити: і Марія Бурмака, і Тарас Чубай, і Іван Леньо, і Славко Вакарчук та багато інших.
- Хто зараз, у такий непростий для вас час, поряд з вами?
– Насамперед рідні – сестри, батьки, мій театр (Світлана – директор харківського театру-студії «Арабески». – Прим. ред.). Але й багато – люди з усього світу, які пишуть, дзвонять. Я не сама. І це дуже по-міськовому – не залишати одну. Думаю, він, дивлячись на все це, радісно посміхається згори.
- Його відхід стався несподівано, чи Місько мав проблеми зі здоров'ям?
- Все трапилося раптово та несподівано. Він почував себе чудово, був у гарній фізичній формі – можна переглянути відео з останнього концерту. Було безліч ідей та планів та величезна кількість енергії. Несподівано і раптово – і це найгірший його вчинок за все життя. Померти і стільком людям зробити боляче.
- Він вам сниться?
- Усі питають про це. Багато хто мені розповідає, що до них приходить у снах, до мене – ні. Але один учений-фізик мені докладно пояснив, чому так відбувається. На його думку, це прийде, але згодом.
Довго чинили опір почуттям
- Як ви познайомилися?
– У 1999 році на фестивалі «Апокаліпсис почнеться звідси», який організовував Сергій Жадан (перший чоловік Світлани. – Прим. ред.). «Мертвий півень» – серед запрошених, а я, як менеджер фестивалю, була відповідальною за їхню групу. Селила в готель, влаштовувала екскурсії Харковом, відповідала за те, щоб вони вчасно приїхали на концерт.
- Кажуть, вони були пунктуальні, на них можна було покластися.
- Ну ні! Вони, наприклад, приїхавши на фестиваль, не взяли у провідників свої квитки, а без документів, що підтверджують, ми не могли їм повернути гроші. Один учасник фестивалю подарував їм свій та квиток колеги (тоді вони не були іменними). І так ми змогли сплатити дорогу «Мертвому півню». Якби не щасливий випадок, вони не поїхали б додому. І було б ще гірше – утримувати їх тут (сміється). Тож вони жодного разу не були відповідальними, як, втім, усі рок-н-рольщики.
- З того часу минуло кілька років, перш ніж прийшло розуміння, що ви – пара.
- І він, і я були одружені. У мене маленький син… Ми довго чинили опір нашим почуттям. Ближче почали спілкуватися лише через два роки, коли робили виставу в нашому театрі, на роль в якому його запросив знову ж таки Сергій Жадан. Я була зовсім не в захваті від цієї ідеї, бо «Арабески» – це професійний театр. У нас дуже складні вистави – і технічно, і фізично. І непрофесіонали тут не виживають.
- Як йому вдалося довести вам, що він професіонал і у цій сфері?
– Він дуже старався, відвідував усі майстер-класи, репетиції. Треба було носити декорації – носив, як усі. І згодом я зрозуміла, що вписався. Ми його прийняли до театральної родини. І після цього він залишив усе у Львові та переїхав до Харкова. Звісно, це дуже різні міста. Він львів'янин у кількох поколіннях, не просто там жив, місто жило і ним – своєю творчістю він формував його дух. А я харків'янка у п'ятому поколінні. Але це було його свідоме рішення, дуже доросле. І потім, у якому він жив Харкові? У Харкові Миколи Хвильового, Леся Курбаса, професора Шевельова. І у такому місті йому було комфортно.
«Не претендував на роль батька моєму синові»
- Чи часто ви навідувалися до Львова?
– Бували часто у сімейних справах – у Міська там живуть батьки, мій син навчався у львівському університеті. Нас часто запрошували у роботі – на виступи та вистави. Для мене Львів завжди буде містом Міська, містом моєї любові. Його родина завжди жила в центрі, спочатку на Личаківській, зараз – на Донцова. Але ми тікали від туристичних маршрутів та вулиць у якісь лише Міську відомі затишні кафешки.
- Як батьки поставилися до вашого рішення поховати чоловіка у Харкові, а не у Львові?
- Вони дізналися про це наступного дня після того, як Міська не стало. Це було для них досить травматичною звісткою, але такою була його воля. Останні кілька років, коли приїжджали до Львова, ходили на Личаківський цвинтар - провідати друзів, що пішли. І я одного разу спитала: «Ти де хотів би?», він відповів: «У Харкові, біля тебе».
- Як складалися в нього стосунки з вашим сином Іваном від шлюбу із письменником Сергієм Жаданом?
- По різному. У свій час, як будь-який підліток, Іван бунтував проти всього. І звичайно, як буває в таких випадках, казав: Ти мені не тато! Але коли подорослішав, у них склалися дуже дружні стосунки. Місько ніколи і не претендував на роль його батька, він завжди казав: «Я тобі друг. А твій тато – це твій тато».
Місько був дуже мудрою людиною. Інтелектуалом – багато читав, знав. І завжди був у процесі пізнання - не зупинявся. У нас вдома величезна бібліотека, проте ми продовжували купувати книжки. Але мудрість, погодьтеся, не тільки в книгах... Мені здається, він такий розсудливий від природи. Коли траплялися якісь конфліктні ситуації, він завжди міг промовчати, не відповісти на образу. Навіть якщо робили боляче. Вмів витримати паузу. Якщо я по-жіночому через щось нервувала, казав: немає потреби приймати зараз якесь різке рішення, треба з цим прожити хоча б кілька днів. І все буде зовсім інше. Так, зрештою, і траплялося. І це був один із його найбільших талантів - залишатися на відстані від образ, агресії. Ніколи не брав участі в інтернет-суперечках. Я іноді могла відповісти на якийсь агресивний коментар, він – ні. Ще й дивувався: «Це соцмережі! Як можна серйозно реагувати?
У ньому не було зоряної хвороби. Визнавався, що такий період у житті був давно, але, коли провів рік у Чикаго, це його дуже протверезило. Він з ходу йшов на контакт із молодими музикантами та поетами, які йому нескінченно слали твори, і він усе слухав і читав. Погоджувався на всі інтерв'ю, навіть на безглузді, коли журналісти приходили непідготовленими, не знали, хто він такий.
Завжди все робили разом
- Ми багато знаємо, яким Місько був на сцені, а у звичайному житті?
- Щоранку Місько піднімався першим, включав польське радіо (він чудово знав кілька мов - польську, німецьку, англійську), слухав і чекав, поки я прокинуся. Потім варив мені каву і розповідав, що почув нового по радіо. Потім готував нам сніданок. Чесно кажучи, все це якось звучить навіть казково, і я не знаю, чи повірять люди в це, але так було: у побуті він - ідеальний чоловік. Він зробив із мене принцесу. Я не знала де купує хліб, м'ясо, фрукти, вино. І змушена зараз сама знаходити ці місця та взагалі вчитися справлятися з усім, бо Місько забирав на себе побутові справи максимально. І йому це подобалось.
В іншому ми завжди все робили разом. Окрім сніданків, і готували разом. Були фанатами Джеймі Олівера, у нас удома є всі його книги, бували у Лондоні у його ресторанах. Бути весь час разом – це було життєво необхідним. Ми практично відразу домовилися, що так буде – жодних проектів окремо один від одного. Розлучалися лише тоді, коли Місько вискакував на 15 хвилин до супермаркету за рогом нашого будинку.
- Ви прожили багато років разом, але офіційно побралися лише цього літа. Чому?
- Тому що я була дурною, вважала, що це не має значення. Він звав мене заміж і потім багато років поспіль робив пропозицію, дуже на цьому наполягав, але я відмовлялася. Зрештою, ми зробили це у Трускавці, там є така послуга – шлюб за добу. Але рішення не було спонтанним, готувалися до цієї події. Гостей не мало бути, тільки ми вдвох. Але так сталося, що напередодні у Львові зустріли друзів, промовились про нашу урочистість. І на наше весілля прийшли чотири гості.
Напередодні церемонії стався курйозний випадок, і наш розпис був під великим питанням. Виявилося, що свідоцтво про розірвання шлюбу, яке він надав, не його, а колишньої дружини. Система у комп'ютері «бачила» його як одруженого чоловіка. Треба було їхати до Львова та замовляти в архіві довідку, що він справді розлучений. Нас чесно попередили, що на це піде тижнів зо два-три. Провернути все за день – неможливо. Місько, не роздумуючи, взяв таксі і помчав до Львова. Дорогою згадав, що колись співпрацював із барабанщиком, мама якого працює у трускавецькій міськраді. Та пообіцяла, що ніхто не піде додому, доки його не одружать. Потім дзвонив знайомим і незнайомим, підняв пів країни. І сталося диво: коли він приїхав до Львова, йому видали необхідні документи. Він зателефонував і сказав: «Одягайся!» Я одягла свою прекрасну весільну сукню, взяла обручки, які робилися за його дизайном. Ця контора мала зачинитися о 17-й, а о 17.15 вже під'їхав на таксі Місько. Нас розписали.