Як Чукутиха - це комплімент
Фотографію старої гуцулки в традиційному одязі з люлькою в зубах бачили багато - вона впізнавана і в Україні, і за кордоном. У деяких містах, наприклад – на Івано-Франківщині, вона прикрашає фасади. Ім'я цієї жінки відоме всім мешканцям Верховини на Прикарпатті. Кого не спитай, прозвучить упевнена відповідь: «Так це ж Чукутиха»! Щоправда, хто така ця загадкова Чукутиха, де жила і як її насправді звали, довгий час залишалося таємницею... Поки що за справу не взявся дослідник із Верховини, старший науковий співробітник філії науково-дослідного інституту українознавства Іван Зеленчук. У 1990-х чоловік, який з дитинства чув приказки зі згадкою прізвиська «Чукутиха», став метою встановити її особистість.
– Моїй бабусі робили комплімент, коли вона завивала локони: «Так кучері викрутила сі, єк Чукутиха», – розповідає «КП в Україні» 69-річний дослідник Іван Зеленчук. – Про те, хто вмів і любив співати, говорили: «Ади, любить співати, еко Чукутиха», гарно і охайно одягається – «вбраласи, еко Чукутиха». Якщо чоловік із дружиною гуляли разом, воркували – казали: «Ади, ходє, водєтсі, як Чукут із Чукутихів». Це було нечасте явище - у кожної справи, і отак безглуздо гуляти і розмовляти у людей просто немає часу. Так що про Чукутиха я чув з дитинства, і стало цікаво – хто ж це насправді… Одне стверджували всі – ніхто не одягався так «файно» (добре. – Авт.) і не співав так гарно, як вона…
Сліди Чукутихи, про яку знали всі, але ніхто нічого конкретного, загубилися в часі… З моменту її смерті минуло близько ста років. Пошуки розтягнулися два десятиліття.
Усні перекази
Справа в тому, що відомості про цікавих жителів, легенд краю, на Гуцульщині і донині часто зберігаються тільки в усних переказах – ніхто не записує. На початку шляху Іван Михайлович мав лише прізвисько героїні фотографії – Чукутиха. З цієї скупої крихти інформації він і почав розмотувати клубок, що веде до таємниці старої гуцулки.
– Прізвище у нас нічого не означає, важливо знати місцеве прізвисько, – пояснює Іван Михайлович. - Ось ви, наприклад, Наталя, але якщо ви вийшли заміж за Миколу, то ви вже Миколиха, а ніяка не Наталя. Ніхто в селі й не знає, що ви – Наталя. А прізвище змінюють одразу, як заміж виходять. Ось і цю гуцулку знали лише як Чукутиху – дружину Чукута. Це також прізвисько.
Виявилося, що таких пологів у цій місцевості кілька. Іван Михайлович об'їжджав гірські села, де мешкали люди з прізвиськом Чукут чи Чукутиха, але знаходив не тих. Натомість іноді випадково натикався на своїх же, незнайомих раніше, родичів – в одному із сіл знайшов двоюрідного брата бабусі.
- Науковий глибокий підхід мені не допоміг, працював за іншою методикою. Показував фото старої гуцулки та питав: «Не знаєте, хто це?» – продовжує Іван Зеленчук. – Щось люди розповідали, та все було не те. Поки не знайшли чоловіка 1920 року народження, прізвище – Кумлик, корінний мешканець Верхнього Ясьонова біля Верховини. Він у відповідь засміявся: «Таке питаєте – я ж був на її похороні. Її всі знають». Він відправив нас до молодших людей, які підтвердили…
Невдовзі знайшли підтвердження паспортного імені Чукутихи у метриці – Марія Кречунек. Вона народилася 26 квітня 1836 року у цьому ж селі, але на правому березі Черемоша. Вийшла заміж у 31 рік та перебралася на лівий берег. Чоловіка звали Йосип Полек, а прізвисько його було Чукут, що означало потайливий характер, або замкнутість.
«Микола, то ти ж – правнук Чукутихи!»
Звідси ниточка привела до доньки Чукутихи, яка керувала церковним хором, а від неї – до доньки, яка теж вела хор. Незабаром Іван Зеленчук постав перед будинком керівника єдиного в країні ансамблю музикантів, які грають на дримбі (язичковий щипковий інструмент. – Авт.), - Миколи Максим'юка.
- Миколо, то ти ж - правнук тієї самої Чукутихи! – з порога заявив Іван Зеленчук.
Той злякався. Виніс фотографію своєї бабусі – одне обличчя. Та й сам музикант схожий на прабабку… Почали розпитувати старожилів роду – ті підтвердили, що Чукутиха – їхня пряма родичка.
- Може, з метою безпеки не дуже розповідали про предків – щоб не давати точну інформацію про рід, адже так легше нашкодити, а може, онуки та правнуки неуважно слухали, - розмірковує Іван Михайлович. – Парадокс, але коли розповідає чужий, онуки та правнуки слухають з відкритим ротом, а коли родичі – із «закритими вухами».
Знайшли й поховання на старому сільському цвинтарі біля церкви, де лежить Чукутиха. Без хреста - на той момент на могилі лише камінці лежали, але зараз уже стоїть пам'ятник із тією самою знаменитою фотографією.
Одну хату віддали до музею, до другої - його відкрили
Прізвисько «Чукутиха» на Прикарпатті стало загальним. Якщо сім'я щаслива, кажуть: «Живуть, як Чукут із Чукутихою». Пара, яка дала народу Карпат безліч приказок, виховала п'ятьох дітей і прожила разом 50 років душу в душу.
– Чукутиха була відомою на весь регіон весільною співачкою, – розповідає Іван Зеленчук. – Вона сама була із роду, пов'язаного з мистецтвом, так звана гуцульська аристократія. Сім'я – музиканти, співаки, танцюристи, один – філософ. Тож підтвердилися наші припущення, що й рід у неї був непростий, цікавий.
Чукутиха хоч була не єдиною співачкою в області та районі, але найвідомішою. Люди знали – якщо прийде воно, значить весілля пройде успішно.
- Є феномен гуцульського весілля. Кінорежисер Олександр Довженко, коли вперше у 1939 році до нас прийшов, сказав, що в житті ще не бачив такої події, як гуцульське весілля (весілля. – Авт.), – продовжує Іван Михайлович. - Хоча чудово знав традиції українських весіль. У нас на гуцульському весіллі не можна співати кому що хочеться – лише обрядові «співанки». Перший день – за змістом пов'язані з початком весілля, на другий – з вінчанням у церкві, на третій – з появою молодої сім'ї. Немає хорового співу – лише індивідуальне. Чукутка була тією співачкою, що три доби співала, жодного разу не повторюючись, і знала весь репертуар напам'ять. Феномен українського співу – це те, чим ми теж могли б хвалитися, як досягненнями в інших галузях.
Батьківську хату Чукутихи забрали до музею просто неба у Львові, а в тій, де вона з чоловіком виховала п'ятьох дітей – на іншому березі, її правнук відкрив музей. У скринях знайшлося безліч фотографій знаменитої родички.
За премію за фото купив будинок
Літню, але зумівшу зберегти красу та гідність жінку з гірського регіону зафіксував фотограф Микола Сеньковський. На той момент їй було 90 років. Фотограф поставив за мету показати світові гуцульські типи.
– Його фото мають наукову антропологічну цінність, – вважає Іван Зеленчук. – За знімок Чукутихи він отримав Гран-прі на виставці у Парижі та купив собі будинок у Верховині. Сам із Полтавщини, але залишився жити тут – спочатку закохався у доньку священика, а потім одружився з вчителькою місцевої школи Євгеном Поліщуком. Його син прожив 85 років, жив у Львові – зараз там мешкають його онука та дочка. Ми з ним були дружні. На Прикарпаття Микола Сеньковський приїхав під час Першої світової війни. Заробляв тим, що робив поштові листівки та портрети. Він зробив те, що Сергій Параджанов у кінематографі – відкрив Гуцульщину та показав нас світові – розповів у своїх фотографіях, що є такі люди, гуцули – українці, які живуть у Карпатах. А вдруге про нас світу розповів Сергій Параджанов («Тіні забутих предків» - фільм 1964 року про два ворогуючі гуцульські пологи, який знімали в Карпатах. – Авт.).
Фотографія «Стара гуцулка» узагальнює образ жінок Карпат старшого віку. Але є й інші, не менш відомі, також авторства Миколи Сеньковського. Це – «Парижанка Карпат», її ще називають «Мадонною Гуцульщиною». Моделью послужила Євдокія Храпчук.
– Ця фотографія зображує жінок середнього віку, на яких усе тримається, – продовжує Іван Зеленчук. – Я роками шукав героїню фото, не повірите – виявилося, це перша сусідка мого діда! Поки я ще був у пошуках, надрукував це фото та подарував сестрі моєї матері – вона ще була жива. А вона: «А звідки в тебе доця Тимофійчукова?!» А ми ж роки шукаємо, хто це! А виявилося – найближча сусідка…
Оригінал донька викупила – за ціною корови
Вдалося знайти навіть оригінал портрета розміром метр на метр, надрукований у Варшаві. Його викупила донька Євдокії Храпчук – фото зберігається у родині.
- У мене аж мурашки по шкірі пішли, коли побачив, - відверто Іван Михайлович. – Заплатила за нього донька, як за корову – 200 злотих. Корова для гуцула – це одиниця виміру статку. Якщо є одна корова – бідним уже не назвуть. А щоб вважатися добрим господарем (господарем. – Авт.), треба мати три корови. Навіть є вираз такий – якщо людина переживає, що щось дорого обійдеться, кажуть: «Та не бійся, корову не коштуватиме».
Ще два відомі знімки – це фото старого мудрого гуцула, для якого позував місцевий житель Фока Шумів, та молодого гуцульського «легіня» (хлопця. – Авт.) – на ньому зображено Василя Сорича з Верховини. Це – останнє, що поки що розшифрував Іван Зеленчук із серії фотографій.
Нещодавно на честь Чукутихи у Верховині почали проводити фестиваль «Хто кого переспіває», а на згадку про «Парижанку Карпат» Євдокію Храпчук – «Хто гарніше одягнеться». Також є ще два із реальними прототипами – «Хто кого перетанцює» та «Хто кого переграє на скрипці», але їхні герої не пов'язані з фото.