Майстриня з Тернополя, яка потрапила на обкладинку культового журналу в США: Гонорар так і не отримала, але це не важливо

Випадково знайшли в інтернеті

Про те, щоб її гобелени чи картини прикрашали обкладинки світових видань, художниця з Тернопільської області Тетяна Витягловська може і мріяла потай, але відправляти знімки своїх робіт на їхній суд не наважувалася. Мало того, про існування в далекій Америці видання Cream City Review, в якому, як виявилося, мріють опублікувати свої роботи художники, письменники та поети з усього світу, навіть не підозрювала... Поки її гобелени якось самі не потрапили на очі редакторам журналу, що нишпорять у пошуках художньої «свіжатини» в соцмережах.

Тетяна Витягловська згадує: ця історія почалася давно, ще рік тому, у розпал епідемії коронавірусу в усьому світі. Тоді, каже, багато хто навіть з непрофесійних художників і майстрів заглибився в творчість і кинувся в соцмережі, до груп за інтересами, кількість яких зростала як гриби…

В один із карантинних однакових днів «у личку» Тетяни прилетіло повідомлення від незнайомки, яка виявилася редактором видання Cream city review – художньо-літературного журналу університету Вісконсін-Мілуокі (середній Захід США). Переклад - "Огляд Кремового міста". Кремове місто – так ласкаво американці називають Мілуокі, батьківщину жовтої або кремової цегли. Цегла виявилася міцною і красивою, і в XIX столітті нею забудовували і Східне узбережжя в Штатах, і Європу. Назва прижилася.

– Мені повідомили, що моя робота, гобелен «Діалог», їм дуже сподобалася, і вони хотіли б надрукувати її у журналі – після затвердження комісії, – ділиться з «КП в Україні» Тетяна Витягловська. – Цей журнал випускають з 1975 року, і бути опублікованим у ньому вважається дуже престижно – він виходить лише двічі на рік. Щоправда, це тільки в Америці вважається дуже «круто»: там, навіть якщо в газеті якогось регіону надрукують, це вважається досягненням. А в нас це більш поширене. Але цей журнал – один із найкращих художньо-літературних видань.

Незважаючи на відсутність «плюшок» у вигляді високих гонорарів чи пропозицій взяти участь у виставках за кордоном, Тетяна погодилася.

Для публікації обрали дві роботи

Як з'ясувалося, для двох тонких номерів на рік комісія обирає роботи серед чотирьох тисяч. Відбираються і роботи популярних художників та письменників, і твори ще нікому, принаймні за океаном, невідомі.

- Мене вразило те, що американський журнал пропонує опублікувати мої роботи на їхніх сторінках, - згадує Тетяна Витягловська. – Вважається за честь потрапити на сторінки цього видання.

Для публікації відібрали навіть не одну, а дві роботи – окрім «Діалогу», американські експерти оцінили диптих «Мелодія міста моєї молодості». А згодом Тетяна дізналася, що її гобелен «Діалог» прикрасить не просто сторінки журналу, а його обкладинку.

Як бонус майстрині обіцяли два екземпляри журналу та 200 доларів гонорару. Щоправда, потрібно було стільки паперів різних заповнити, щоб офіційно отримати ці гроші, що вони виявилися не нагородою, а невеликою платою за витрачений час на переведення та вникання у купу сторінок дрібним шрифтом.

- Грошей я так і не отримала, і не знаю, чи отримаю ще, але це не має значення. А журнали ось тільки прийшли, - зазначає Тетяна Витягловська. – Журнал із моєю роботою на обкладинці вийшов у лютому – я чекала його до Дня закоханих. Але виявилося – даремно, доставка зайняла майже пів року.

Гобелен «Мелодія міста моєї молодості», що знаходиться всередині журналу на розвороті, зроблено на замовлення – він висить у шанувальників таланту майстрині з Києва, які вже не вперше звертаються до неї за прикрасами інтер'єру.

«Перлину» не продає

«Діалог» - одна з найкращих, на думку автора, робіт, з якими Тетяна не поспішає розлучатися.

– Ще не назвали ту ціну, за яку я готова її віддати, – усміхається Тетяна. – Це яскравий червоно-малиновий гобелен, у якому я втілила свої спогади від студентства, походів на природу. Усі мої твори зіткані з емоцій та спогадів про різні моменти у житті. І "Діалог" мені не хочеться продавати. Мені здається,  якщо художник без робіт, всі продані і йому нічого показати, то це його збіднює. Багато майстрів не поспішають продавати свої «роботи-перлини».

Створенням гобеленів Тетяна захопилася у мистецькому коледжі у Вижниці Чернівецької області – там уперше відкрила для себе ткацтво. До цього – лише малювала. Зізнається, що це набагато простіше, адже є можливість виправити неправильні мазки. Але проблеми не лякали - до інституту вступала вже з жорстким наміром освоїти мистецтво створення гобеленів.

Щоб виткати один, потрібно два місяці щоденної праці. Перед цим художниця малює ескіз фарбами.

Професія художника – вибір Тетяни з дитинства, без батьківських підказок. Щоправда, і боротися з нерозумінням батька та матері не довелося – вони інженери, без докорів та сумнівів відпустили доньку у світ творчості.

З шостого класу Тетяна вже була самостійною – жила без рідних, у знайомих у Бучачі, адже лише там у Тернопільській області була художня школа.

- Мої батьки тоді переїжджали з Бучача до Чорткова, і я вирішила залишатися, щоб мати можливість вчитися. Школа давала гуртожиток, але мені дали притулок наші колишні сусіди, - згадує художниця. - Вдома я бувала тільки по обіді в суботу та неділю. Щотижня їздила по 30 км одна, потім коледж, інститут. Сьогодні я – викладач художньої школи у Чорткові. Нині вони у багатьох містах є, а тоді доводилося йти на жертви.

Втім, Тетяна ні про що не шкодує – знайшла себе. Та й все одно рано чи пізно покликання змусило б повернутись на творчий шлях. Наприклад, її дочка здобула дві вищі освіти у сфері економіки, але все одно повернулася до студентського захоплення – танців – і воліє вчити дітей.