За підсумками саміту Україна - ЄС підписано важливі угоди, зроблені оптимістичні заяви, подані великі обіцянки. Власне, як після кожного міжнародного форуму. Спочатку здається, що ми вже прорвалися до великого цивілізованого свіут, але потім виявляється, що все ще продовжуємо тупцювати десь поруч.
Про те, як складаються наші відносини з різними країнами, про особливості української дипломатії, її промахи і можливі перспективи «КП" в Україні» розмовляє з експертом з міжнародної політики Українського інституту майбутнього Ілією Кусою.
І туди не беруть, і сюди не пускають
- Ілія, коли Україна отримала безвіз, здавалося, що ми однією ногою вже в Євросоюзі. Але, за фактом, нас не пускають далі порога. Що не так із нашими західними партнерами?
- З нашими партнерами якраз все так. Просто вони поки що не готові приймати до себе Україну і навіть ті країни, які є офіційними кандидатами в ЄС, наприклад, з Балканського регіону. Частина держав Євросоюзу побоюються, що буде потік трудових мігрантів, частина вважає, що для розширення ЄС ще не настав час.
[Quote_kp type = "inr_right" text = "Частина держав Євросоюзу побоюються, що буде потік трудових мігрантів, частина вважає, що для розширення ЄС ще не настав час."]
І Україна не готова вступати до Євросоюзу. Ми не виконали багато вимог, щоб відповідати його критеріям. Зокрема, судова система не в тому стані, який є прийнятним для західних партнерів, рівень корупції занадто високий. З таким багажнем не візьмуть, і це не секрет, про це давно говорять.
[/Quote_kp]
- Те ж питання щодо НАТО. Але тут ми більш наполегливі. Хіба що ногами не тупотимо. Ось нещодавно віце-прем'єр з інтеграції Ольга Стефанишина заявила, що українська влада вимагає від НАТО стратегічної ясності щодо перспектив.
- По НАТО та ж історія, тільки критерії інші. Є внутрішні перешкоди, пов'язані з впровадженням в Україні стандартів Альянсу. Це стосується не тільки Збройних сил, а й ефективності політичних і соціальних інститутів. Є зовнішні - частина країн НАТО не готова приймати Україну до своїх лав тому, що на нашій території йде озброєний конфлікт. Вони вважають, що приєднання України до НАТО буде сприйнято Росією як провокація, і не хочуть конфронтації.
Не поразка, але смисловий застій
- У своїй останній статті ви написали досить жорстко: зовнішня політика України зайшла у стратегічний глухий кут. Що малося на увазі?
- Глухии кутом я називаю не поразку, а смисловий та ідейний застій. Ми тупцюємо на місці, не рухаємося вперед. Відносини з багатьма країнами знаходяться на досить низькому рівні. Мова про частоту, динаміку політичних контактів, двосторонні проекти. З державами, де у нас стабільні відносини, розвивається тільки точкове співробітництво. Коли є що розвивати.
Ми не змогли інтегруватися в ситуативні союзи між різними країнами і вийти на нові ринки збуту. Залишаємося прив'язаними до західного вектору, який, як показав цей рік, не обіцяє нам всього, до чого прагнемо. Україна не може вирішити всі свої стратегічні завдання, рухаючись тільки в одному напрямку. Необхідно шукати шляхи.
- Починаючи з 2014 року наші погляди і сподівання спрямовані на Америку. Це виправдано?
- Наші відносини з США грунтуються на трьох позиціях. Перша - це безпека: поставки летальної та нелетальної зброї, щорічна військово-фінансова допомога. Друга - солідарна політична позиція з питання конфлікту з Росією. І третя - військово-промислове співробітництво. Воно поки що дуже обмежене, говорити про великі двосторонні проекти не можна. Але ми намагаємося вийти на рівень, щоб домогтися від Штатів передачі хоч якихось військових технологій, на яких зможемо підняти свій рівень обороноздатності.
Ось в принципі вся суть україно-американських відносин. Далі вони не розвиваються і, на мій погляд, не можуть розвиватися. Країни дуже різні, зовсім не рівномірні. Ми далекі географічно, що теж відіграє свою роль. І ми не є одним з найбільш пріоритетних питань для американської зовнішньої політики. Цю реальність потрібно зрозуміти, прийняти і вчитися вирішувати завдання, де нам не допоможуть Штати, на рівні контактів з іншими країнами.
Потрібен нам берег турецький!
- Припустимо, вирішувати завдання за допомогою Німеччини? Ви писали, що Америка призначила її ніби куратором України.
- Америка повернулася до моделі, яка існувала при Обамі: європейським союзникам надається перевага в питаннях, які стосуються України, оскільки це питання в першу чергу європейської безпеки. А потім вже американської. Байден повернувся до цієї схеми, передавши частину відповідальності за українські напрямки Німеччині як уже існуючому посереднику в питаннях врегулювання конфлікту з Росією.
Німеччина є окремим гравцем і окремим партнером у зовнішній політиці України. Це центр впливу, з яким ми маємо співпрацювати.
Але Німеччина теж не може задовольнити всі наші потреби. Наприклад, у питаннях просування зовнішньої торгівлі. Західний вектор не є запорукою того, що ми посилимо свій збут. Наші товари неконкурентні в ЄС. Розширити ринок ми можемо за рахунок тих країн, з якими знаходимося на плюс-мінус однаковому рівні розвитку. Це Туреччина, країни Африки, Близького Сходу.
- З Туреччиною у нас нібито все в порядку.
- Туреччина для України є альтернативним партнером в області оборонного співробітництва. Це виробництво безпілотників, турецьких авіадвигунів, яке налагоджується. Взаємні курси підготовки фахівців, будівництво корветів, яке Туреччина згодом збирається перевести на територію України.
У сфері військово-промислового комплексу Туреччина свого роду віддушина, тому що Захід не поспішає ділитися з нами своїми технологіями. Хороший приклад того, як потрібно орієнтуватися за іншими національними потребами, які не можемо задовольнити на Заході.
Сваритися з сусідами не можна
- Захід - він різний, далекий і близький. Як складаються стосунки з прикордонними сусідами - Угорщиною, Польщею, Чехією?
[Quote_kp type = "inr_right" text = "Найближчі сусіди цікаві в першу чергу розширенням логістичних зв'язків, які збільшать вантажо- і товаропотоки."]
- На жаль, непросто. В деяких випадках, як з Польщею і Угорщиною, доходить до взаємних суперечок. В основному це трактування певних сторінок історії і політики національної пам'яті. З Угорщиною ще є проблема захисту прав угорськомовної меншини в Закарпатті.
[/Quote_kp]
Найближчі сусіди цікаві в першу чергу розширенням логістичних зв'язків, які збільшать вантажо- і товаропотоки. Потрібні також спільні проекти в галузі інфраструктури, прикордонної безпеки, боротьби з контрабандою, яка для нас і сусідніх країн є величезною проблемою. І, звичайно ж, взаємна торгівля.
Найближчі сусіди мають бути нашими першими партнерами і пріоритетом зовнішньої політики хоча б тому, що це логічно. Будь-які розбіжності необхідно врегулювати, навіть якщо для цього доведеться йти на взаємні поступки. Ми не можемо дозволити собі конфлікт ще й на західних кордонах. Стратегічно це програш. І це вже показала ситуація з укладанням довгострокового контракту між Угорщиною та російським «Газпромом».
Президенти домовилися, бюрократи профукали
- Не зовсім зрозумілі відносини з країнами Балтії. Вони нас розуміють, підтримують, але також відчуття, що все це відбувається на чисто моральному рівні. А коли до справи... Ось нещодавно тепер вже екс-президент Естонії Керсті Кальюлайд заявляла, що Україна не вступить до ЄС раніше 2040 року.
- Вона сказала те, про що у Євросоюзі кажуть давно. Прямо відповіла на питання, які жорстко ставив Зеленський навесні цього року. І добре, що відповіла. Побільше потрібно таких відповідей, щоб в Україні почали розуміти, що відбувається, і усвідомили, що не слід робити з цього трагедії. До 40-го так до 40-го. Є над чим працювати.
З Балтією та багатьма подібними державами проблема полягає в тому, що наша співпраця дійсно закінчується на морально-політичному рівні. Є хороші декларації, заяви, але в більшості своїй вони не виходять в практичну площину. Не трансформуються у відкриття спільних проектів, виробництв, збільшення товарообігу, створення нових форматів діалогів.
Це як наша проблема, так і проблема того боку. Багато в чому вона пов'язана зі слабкою системою держуправління. Одна справа - президенти зустрілися, подали руки, підписали наміри. А реалізація має відбуватися на рівні середньої бюрократії.
Заявити б в Азії про себе
- У світа чотири сторони. А що коли із Заходу подивитися на Схід? На що ми можемо розраховувати у відносинах, наприклад, з Піднебесною? Знову ж ви писали, що наразі Америка бачить Китай своїм головним суперником.
- Так, Штати нині націлені на суперництво з Китаєм куди більше, аніж з Росією. І ми потрапили у ситуацію розриву. Для нас Китай - один з найбільших торгових партнерів. Ми не можемо дозволити собі його втратити навіть на догоду Америці. Тому що немає можливості переорієнтувати всі потоки в іншому напрямку. Такого напрямку поки що немає.
Китай та суміжні з ним країни в Східній і Південно-Східній Азії - це можливість отримати новітні технології. Починаючи від IТ до технологій «розумних міст», які впроваджують в Кореї, В'єтнамі, Японії. Ще є Сінгапур - світовий лідер з фінансових технологій.
[Quote_kp type = "inr_left" text = "Китай та суміжні з ним країни в Східній і Південно-Східній Азії - це можливість отримати новітні технології."]
Також потрібно пам'ятати, що країни Азії - це величезний ринок збуту. Там постійно зростає населення, а разом з тим і попит фактично на всі товари, в тому числі українську продукцію.
[/Quote_kp]
- Якщо вони в нас зацікавлені, чому не роблять перші кроки? Чи, можливо, ми їх маємо зробити?
- Кроки з їхнього боку є. В Україні працюють японські, корейські компанії. Наразі, наскільки мені відомо, намагаються зайти індонезійські. Тут наше завдання - забезпечити їм хороші умови.
Але це точкове співробітництво. Щоб вийти на великі ринки Азії, Україна має заявити про себе. Багато країн навіть не знають, що відбувається у нас, в чому наша унікальність, де шукати інтерес для співпраці. Ось це завдання МЗС, уряду і президента особисто, оскільки він є обличчям держави. А Володимир Зеленський ще жодного разу не їздив до Азії, хоча таке турне в ОП анонсували.
Навіщо Україні Африка?
- В Африці про Україну теж знають небагато. Ну хіба через туристичні лінії або через те, що студенти приїжджають до нас вчитися.
- В Африці дійсно не вистачає інформаційно-медійного присутності України. А у нас - експертного аналізу по Африці, фактично немає фахівців з цього регіону. Проте в практичному плані Африка - це вже 5 мільярдів нашої торгівлі. Зовсім непогано. І якщо йде такий розвиток товарообігу, треба тягнути за собою політичні контакти. А ось цього ми, на жаль, не робимо.
- Що нам може дати політика на африканському континенті?
- По-перше, будь-які політичні контакти допомагають захищати наш бізнес, якщо з'явиться така необхідність. По-друге, це вплив. Ми можемо налагодити контакти з певною частиною еліт і просувати через них вигідні нам проекти. Крім того, політика - це позиціонування України в світі.
Немає амбіцій на Близькому Сході
- У лютому Володимир Зеленський назвав Арабські Емірати одним з ключових партнерів України. Це так?
- Дійсно, одним з позитивних досягнень Зеленського і його команди є те, що вони зуміли вийти на частий політичний діалог з еміратської верхівкою. У нас розвивається оборонне співробітництво, зростає товарообіг, який склав майже 1,5 мільярда доларів. Це добре. Але є інша проблема: нам нема чого запропонувати Еміратам для розширення співпраці.
Наш експорт в ОАЕ - зерно, руда, чорні метали. Щоб перевести його в більш комплексні і глибокі відносини, потрібно пропонувати щось нове. Тому що Україна і Емірати знаходяться на різних рівнях розвитку, нас здорово обігнали. Проблема буде існувати до того часу, доки в Україні не займуться ускладненням економіки. У теперішній же час відносини України з Еміратами досягли стелі. І наші інтереси обмежуються збереженням таких позицій. Не розвитком. У нас немає амбіцій на Близькому Сході. Є спроба сподобатися, здаватися хорошими, є заяви про меморандумах, але не більше.
Еліти занадто зациклені на собі
- Що ви скажете про колишні країни СНД - Казахстан, Узбекистан, Грузію?
- У Центральній Азії та на Кавказі у нас були і, напевно, залишилися хороші напрацювання в галузі енергетики. Зокрема, імпорт нафти, видобутої на території Казахстану, через грузинські порти.
Якщо після Карабахської війни будуть відкриті торгові шляхи, які наразі заблоковані, то актуальність підключення до логістичних коридорів через Кавказ і Чорне море сильно зросте. Але знову ж таки все залежить від нас, нашого вміння бачити тренди, аналізувати, виходити з пропозиціями і своїми умовами.
Свого часу через відсутність бачення, чого ж ми хочемо, не запрацювала така організація, як ГУАМ (Організація за демократію та економічний розвиток: регіональне об'єднання Грузії, України, Азербайджану і Молдови. - Прим. ред.). Точніше, вона запрацювала як противага російському СНД, але зупинилася. Тому що стратегічну мету ніхто не поставив і не реалізовував.
- Чому відбувається те, про що ми говоримо: там недотягли, тут недодружили, недоробили... У нас слабка дипломатія?
- Я так не вважаю. Знаю багато дуже розумних людей, які працюють в МЗС або посольствах. Справа не в них. Перша проблема - це неефективна державна служба в цілому. Вона створює атмосферу, в якій людині важко вільно і всебічно розвиватися. Друга полягає в системі освіти. Ані в школі, ані в вузах людей не вчать мислити на велику перспективу.
Третя - у нас не визначені до кінця національні інтереси. А там, де нібито визначені, державний інтерес часто підміняється інтересом політичної групи, яка перебуває при владі.
Четверта проблема полягає в тому, що у нас реально мало хороших фахівців, а тим більше тих, хто знає різні мови світу.
І п'ята - українські політичні еліти занадто зациклені на собі. Вони не мислять глобально. Це можна пояснити багатовіковою несамостійністю держави, але факт залишається фактом. Багато політиків взагалі керуються електоральними інтересами - що буде з рейтингами завтра, а не тим, що треба вирішувати питання, які принесуть дивіденди через кілька років і не їм особисто, а всій країні.
Дипломати - це продукт системи, продукт політичного середовища.
[Dds id = "633887"]