Анна Герман презентует книгу, написанную в реанимации
Повесть «Червона Атлантида» Анна Николаевна написала за три недели, пока была в больнице. Даже в реанимации с ноутбуком на коленях работала над книгой. В результате получилось около 200 страниц художественного текста, в котором рассказывается о жизни трех сильных женщин. Об одной из них - Ляльке - как раз и идет речь в отрывке из повести, который Анна Герман представила «Комсомолке» накануне презентации книги.
По словам автора, образы ее героинь собирательные и не имеют никакого отношения к реальным персонажам. А события в книге начинаются еще в советские времена и продолжаются уже в наши дни.
- Первой отрывки из книги читала медсестра в реанимации, - призналась «КП» Герман. - Не ищите в книге фотографий. Это акварели. Я писала Реку (главный образ книги. - Прим. ред.) акварелью. И жизнь трех интересных женщин в «Червоній Атлантиді» - это плод фантазии автора. Не ищите в книге ни меня, ни моих знакомых. Но если вам покажется, что в книге - правда жизни, приму это как огромный комплимент. Книга будет иметь продолжение, поскольку я не успела поставить все точки над «і».
Отрывки из книги Анны Герман «Червона Атлантида» (издательство «Довiра») публикуются на языке оригинала.
«… Ляля боялася маму і тата, бо вони були мертві. Їй дуже не хотілося, щоб закінчувалася дорога. Бо коли вони приїдуть додому, геть усі довідаються, що у неї тепер нікого нема. І усі будуть її називати «бідна сирітка», і бабуся знову співатиме ту ненависну колискову: «Йшла сирітка горами-долами. Не знайшла там рідненької мами…» Якби бабуня послухали Лялю хоч один раз і не співали ту колискову, то може би мама і тато тепер не лежали під тим брезентом у кузові. Скільки Ляля бабуні казала про це. А вони однієї і тієї ж співали - як покладуть Лялю в колиску, як заведуть своєї… У них усі колискові сумні. Ще ту не любить Ляля - «Ходить Сонко коло вікон, а Дрімота - коло плота. Питається Сон Дрімоту - де ми будем ночувати?..» Такі сумні ті бабунині пісні… Або ще про малини - «…пішли дітки на малини. Малинок не назбирали - самі в лісі заблукали…». І що тепер з тими дітками? А може, їх вовк з’їв?..
Вантажівка під’їжджала уже до вивіски з назвою Борислав. Тепер трясло менше, бо дорога вже була асфальтована - кінець шляху наближався невмолимо.
… - Лялько, то правда, що твоїх тата і маму машина забила? А з ким ти тепер будеш жити?
- Ніяка то не правда! - Лялька пришвидшила крок.
- А кажуть усі, що забила, - старший двома роками Михасько кружляв навколо Ляльки на велосипеді і ніяк не міг второпати, чому вона бреше. Просто бреше. Ще зранку усі в містечку знали, що її родичі загинули і що вона сама якимось дивом врятувалася у страшній катастрофі, а Лялька морозиться, як він на уроці математики.
- Ну ти даєш, Лялько! - Михасько зробив ще одне коло на велосипеді і помчав геть. Не хоче признаватися - як хоче! Подумаєш, пані велика!
Лялька не знала, куди йти. Подалася, було, додому, а там бабуня як завелися:
«Ой моя ж ти сиротинонько бідне-е-енька, а хто ж тебе порятує-є-є…». Бабуня ті голосіння люблять. Коли дід помер, то вони так заводили, що потому усі люди, що були на похороні, тижнів зо два цитували бабунині «плачі Ярославни».
Чи було дідові від того легше? Чи дідо хотіли тих заводів і голосінь? А на дев’ятий день, як бабуня з татком ходили на могилу, то вони татові казали: «Аби ти мене, Миханю, коло нього не клав, як умру. Пам’ятай добре!»
Та бабуню таки поховали поряд з дідом. Чи то іншого місця цвинтарна адміністрація не дала, чи перед людьми невдобно було - шлюбну жінку ховати окремо від чоловіка. А то казали, що дяк таку пораду дав - мовляв, нехай тепер собі помиряться. Так бабуня біля діда і лежать. Чи помирилися?»
