9 февраля в Киевском планетарии состоялась презентация аудиокниги Сергея Жадана "Тамплиеры". Билеты распродали за две недели до презентации, что не удивительно для мероприятий, связанных с Жаданом.
39 стихов о любви и войне обрели конкретные голоса. На сцену планетария в этот вечер вышли, помимо самого автора, актер Остап Ступка, лидер "ТНМК" Фоззи, сооснователь радио "Аристократы" и режиссер аудиоверсии "Тамплиеров" Ярослав Лодыгин, поэтесса Каша Сальцова, актер Дмитрий Ярошенко, певица Анджелика Рудницкая, вокалист и композитор Тарас Чубай. Помимо них, в записи аудиокниги принимали участие создатель "Ляписа Трубецкого" Сергей Михалок, писательница Ирэна Карпа, телеведущий Алексей Горбунов и лидер группы "Тартак" Сашко Положинский. Они не смогли приехать.
- Горбунова не будет, если вдруг кто-то ждал его, - пошутил со сцены Лодыгин, который также выполнял роль ведущего вечера.
|
Декламация стихов проходила в Киевском планетарии, под куполом которого одна за другой сменялись видеоинсталляции. "Світло горіло всю ніч до ранку. Протяги легко торкали фіранку. В будинку спали. Спали в місті. Темрява перекривала мости. Стиглі яблука в чорному листі, продовжували рости", - читатет Ступка в полутьме, а под куполом в это время летают сотни небесных фонариков. Зрелище невероятное, вызывающее мурашки по коже.
Под каждый из стихов под чутким руководством звукорежиссера Виктора Алферова разработали отдельные видеоинсталляции, которые переносили зрителей то в зону АТО, то в темный лес, то на морское дно.
- Для меня каждая новая книга стихов - это такая антология разных голосов, различных интонаций. Я их лично всегда слышу. Но очень интересно, как их слышат все остальные. Поэтому вся эта затея - невероятное собрание различных голосов. Сильных, трогательных, веселых и печальных, - говорит Жажан об аудиокниге. - Я очень благодарен друзьям, музыкантам и актерам, за то, что поддержали этот проект, оживили эти стихи своими интонациями, что поддержали нашу благотворительную инициативу. Надеюсь, стихи в их исполнении многим придадут сил и уверенности. Ведь поэзия и создана для того, чтобы добавлять нам сил и уверенности.
|
После презентации книги Жадана продавал лично президент международной литературной корпорации MERIDIAN CZERNOWITZ Святослав Померанцев, который, кстати, написал аннотацию к печатной версии "Тамплиеров".
- Вы не просто покупаете книги Сергея Жадана, вы инвестируете в украинского издателя, - шутил Померанцев, пока Жадан терпеливо раздавал автографы и фотографировался со всеми желающими.
Все средства, собранные на презентации, а также деньги от продажи диска Жадан направит детям погибших военных. Аудиокнига появится продаже в ближайшие дни и будет стоить 70 гривен.
Жадан планирует повторить презентацию в разных городах Украины. Однако снова собрать вместе актеров, музыкантов и писателей будет непросто - их графики часто не совпадают.
Остап Ступка читает стихи Жадана
Тарас Чубай читает стихи Жадана
***
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.
***
Сніг заносить залізничні перегони,
місяць світить всім замерзлим подорожнім,
йдуть на Київ добровольчі батальйони,
йдуть під небом – опівнічним і порожнім.
Кожен має свою власну нагороду,
кожен має недовіру і сміливість,
будуть різати таку саму голоту,
щоби відновити справедливість.
Маршуватимуть колони поріділі,
під мостами виставлятимуть сторожу,
до церков уранці кожної неділі
сходитимуться на службу божу.
Буде їм ім’я Христове,наче видих,
будуть слухати про муки і тортури,
будуть зігнутих від страху посполитих
волочити до комендатури.
При багатті, наче безпритульні,
будуть згадувати спалені домівки,
будуть кулеметами патрульні
вибивати іскри із бруківки.
Буде рватися вночі сигнальний постріл,
й можна буде по не надто втішних вістях
вирватися на оперативний простір
й загубитися на передмістях.
Буде поле зимувати перестигле,
під усю цю маячню і колотнечу.
Нам з тобою неабияк пощастило –
завойовувати порожнечу,
йти на світло з цього простору нічного,
зимувати у старій світобудові.
Нам з тобою не лишилося нічого.
Крім любові, звісно.
Крім любові.
***
Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.
Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.
Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.
Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: "Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.
В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.
Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!"
І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.
Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.
Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.
Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.
Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.
***
Що з ними буде, коли вони всі повернуться?
Стерті, мов зуби тварин, камінні вервиці,
зморшки довкола очей - глибокі, як ріки в березні.
Справжня віра виростає з єресі.
Доки вони тягаються палестиною,
сонце над ними горить золотою пластиною.
Торкайся святої землі обгорілою шкірою.
Війна за нові території завжди пов’язана з вірою.
Коли вони повернуться, коли роззброються,
коли вони відстояться в чорній хроніці,
поруч із ними залишаться найбільш віддані.
За війною найкраще спостерігати на відстані.
Їм ще згадають усе, що сьогодні не має значення,
на них ще посипляться зречення та звинувачення,
їх ще зроблять винними в усьому, що нині діється,
їм ще влаштує трус небесна митниця.
А доки вони сполохують небо знаменами,
лишаються непереможними та безіменними,
знають, що все недарма, що все по справедливості.
Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості.
***
І ось вони повертаються з війни,
на яку багатьох їх покликали,
і помічають, що війна насправді
тривала лише для них.
І що відповідати за неї тепер
доведеться лише їм.
І прірва між їхньою відповідальністю
та їхньою війною заповнена злістю й запеклістю,
але також і вірою та наполегливістю.
І подолати цю прірву може лише той,
хто пам’ятає, з чого все почалося.
А головне – знає, чим усе має закінчитися
***
Мені 42. Я не знаю нічого про існування.
Наді мною щоранку займаються небесні сфери.
В жінках є щось від кораблебудування –
в твердості їхніх ключиць проступають галери.
Коли вони ідуть – назавжди, навіки,
на межі радості і тривоги,
вітрила їхніх легень розгортаються на вітрі,
наповнюючись солоним духом дороги.
Так, ніби це припливи формують їхній подих,
так, ніби їх утримують тут швартові троси.
Я чую щоразу, зустрічаючи їх на сходах,
як у їхніх рухах дзвенять корабельні сосни.
Море довкола них ніколи не знає міри.
Мова, якою вони говорять вві сні – давніша санскриту.
Про жінок я знаю лише те, що хребці в них з-під шкіри
проступають, мов материки з-під води
на початках світу.
Сузір’я в чорному небі, як шиті рани.
Вона озивається вночі на кожен шерех.
Захлинаються побережжя, дихають океани
пам’яті тих, хто помер на цих галерах.
***
Люби, люби своє ремесло,
коли життя відгороджується ровами,
і навіть про те, чого не було
слід говорити простими словами.
Коли небо складається з холодних медуз,
і птахи голосять, як панотці до парафії.
Що таке поезія? Поезія це Ісус,
якого розпинають на хресті орфографії.
Коли серце тебе підіймає щодня
сурмою колоніальної армії.
Що таке любов? Любов це щеня,
чий господар загинув в автомобільній аварії.
Воно тримається вірності, яка була,
і хоче вирватися на свободу,
і в клапанах твого серця потоки тепла
постійно змішуються з потоками холоду.
Світ солодкий, мов різдвяна кутя,
і зірки в кишені, як липкі цукати.
Смерть вигадав той, хто не любить життя –
йому просто потрібно було все зіпсувати.
Люби своє ремесло, люби.
Святі приставучі, як вуличні музиканти.
Те, що виросте з твоєї журби
теж можна розспівувати в церквах, мов канти.
Нічна невидима течія.
Небо заповнює собою історію.
Я повторюю подумки твоє ім’я.
Ніхто не чує. Тому і повторюю.