Лидер группы «Скрябин» Андрей Кузьменко: «Я никогда не имел никаких контактов с наркотиками»

Известный музыкант и телеведущий ответил на самые острые вопросы читателей «КП»

Новый альбом будет называться «Про любов?»- Доброго дня, Андрію! Це Євген з Павлограда. Скажіть, будь ласка, де відбудеться презентація вашого нового альбому «Скрябінос Muchachos»?

- В Інтернеті пройшла помилкова інформація, що ми їдемо на промо альбому «Скрябінос Muchachos», який було записано місяць тому. Але «Скрябінос Мучачос» - то є альбом латиноамериканських версій наших попередніх хітів, переспіваних в танцювальних ритмах. Насправді ж ми поїдемо на підтримку абсолютно нового альбому, який з’явиться в жовтні. Дамо 14 концертів в великих містах України.

- Я тобі скажу так: в мене є моя лінія. Я вважаю, що я патріот своєї країни. То чому я не можу поїхати на мітинг в чиюсь підтримку?

- Як ти ставишся до Наталі Могилевської? Чи важко з нею працювати разом?

- Вона людина дуже складна, але я її поважаю, як творчу особистість. Вона багато в житті досягла, і з цим треба рахуватися. І дарма, що ми не схожі як люди. Я не збираюсь з нею спати в одному ліжку і жити в одній квартирі. Так що я якось переживу «спільну роботу». Я там, на з’йомках, відпочиваю, а вона намагається працювати.

- Він називається «Про любов?». Там будуть пару пісень забойних рокових. З сьогоднішнього дня їх починають крутити на радіо. У ньому будуть веселі пісні «Ми – хлопці-олігархи», «Мумі троль» і ліричні «Загублені діти», «Про любов?», «Вибач». Тобто альбом буде половина на половину – ліричні і рокові веселі композиції.

- Ні я не маю можливості того робити. Допомагати і фінансувати, то різні речі. Допомагати я звичайно допомагаю, але на рахунок продюсування – то дуже відповідальна штука, я не ризикую взяти на себе відповідальність за долю інших людей.

- Ми постійно по краєні і по таких містечках. Просто тих містечок величезна маса, і на всіх мене не вистачає. Ми були в Балаклеї, Бердичеві… Великих міст в Україні 30, а маленьких 350. Тобто сам розумієш, наскільки тяжко усюди попасти. Тим більше, що ми не їздимо самі, а тільки по запрошеннях.

- Ти знаєш, я стрижусь тоді, коли в мене депресія. В період депресії я іду до парикмахерка і разом з волоссям відрізаю негативне минуле. А коли в мене патли довгі, то значить, що я себе почуваю прекомфортно.

- До колін? Ну, якщо мені буде настільки добре, що я буду ходити з волоссям до пояса, то я з радістю їх відрощу. Але то є така неприємна штука. Коли ти сідаєш в машину, ти їх пришпилюєш дверима машини. Так що вони стрижуться інакшим способом.

- З радістю. Для мене це неприємний спогад, але, можливо мій випадок комусь допоможе. Був в мене друг, Вітя Кінаш, такий неразлєй-вода. Ми ходили разом в школу, катались на велосипедах, ходили в бібліотеку. І якось мої дві рідні льотки (вони музикантки, вчилися в Київській консерваторії) подарували мені таку красиву, просто шикарну японську куртку. Я в тій куртці прийшов до школи. А Вітя якось помінявся в лиці і каже: «Ти знаєш, Андрій, в мене такої куртки немає, то ти в ній не ходи – ми ж все-таки друзі». Як це не ходи! І я взагалі перестав її знімати будь-де! Але якось я захворів, мене не було в школі кілька днів. А потім прийшов в клас – а мене там чекає такий бойкот! То Вітя придумав якусь історію, що я ніби щось там натворив. І цілий клас зі мною перестав балакати. При цьому вони ще наприкинці уроків зробили такий самосуд: кожен мав право висказатися при мені якісь незрозумілі звинувачення. До речі, наша школа була дуже добра, з поглибленим вивченням англійської мови. Нашою класною була іностранка, і вона, як не дивно, теж підключилася до того самосуду, керувала ним. Бо пішла на поводу у цього Віті.

Крім того, я ж не з сильного десятка дітей був тоді. І Вітя з дружками крім бойкота ще й підчикував мене в підворотнях, намагався побити, по 2-3 людини нападали на мене. Неприємно це згадувати…

І то була для мене страшенна моральна травма. А тут якраз татові запропонували роботу в іншому місті. І ця пригода й послужила причиною, що він погодився на ту роботу (в Новояворівську на новому хімкомбінаті).

А Вітю з того моменту я ніколи не бачив. Дуже він розумний пацан був. І я лише знаю, що він зробив добру кар’єру після школи…

- Напевно що ні. То була така дитяча історія. Для мене більше психологічно закарбувалося в пам’яті ті речі, які були в армії, інституті. А школа вже дуже в тумані.

- То було в Івано-Франківську. Це був концерт на день міста. До речі, точно такий концерт був напередодні у Львові, і там всім усе сподобалося… А тут я під час пісні «Чорнобиль форевер» дав можливість людям закінчити фразу «Чорнобиль, іди ти…». І весь народ кричав по-своєму. Там не було жодного нецензурного вислову від мене – це все записано на плівку. Але мера цього міста, видно, заставили скликати прес-конференцію й заявити, що я підбурював людей до не цензурної лексики. І він прийняв рішення, яке є абсолютно незаконним, щоб визнати мене персоною нон грата в Україні! Також мер Івано-Франківська, напевно, зробив ще й так, щоб з нами ніхто не зв’язувався. І концертів після того в Івано-Франківській області у нас не було. Але за той час, за якійсь певні заслуги мені присвоїли звання заслуженого артиста Криму.

- Ні, мені смішно. Я їм написав відповідь, досить так в яскравих тонах. Тому що, знаючи, скільки я зробив для своєї країни, робити мене пєшкою в політичній грі, називати мене «моральним ублюдком», думаю, несправедливо…

- Не простив би зраду, причому зраду моральну людей близьких. Такі були під час Помаранчевої революції – люди, яким я віддав свого кусок життя. Вони вийшли на «5 канал» і на всю Україну зводили зі мною особисті рахунки. В один момент я став «зрадником народу», за те що мав свою думку і маю її до сьогодні. І якраз в той момент ми з жінкою випили весь алкоголь, який був в домі. Тому що якби ми його не випили, то зійшли би з глузду. Тоді я зрозумів, що називатися другом – то дуже поважна штука. І ще зрозумів, що справжніх друзів в мене так і не було, а були просто люди, на яких можна було просто спертися.

- З 16 вересня вийде перша програма «Шанс» нового етапа на «1+1». Тут є парадокс: я один з перших ведучих буду вести одночасно дві передачі на двох конкурентних каналах! «Шиканемо» залишається на «Інтері», а «Шанс» буде іти на «1+1», ми вже 4 програми зняли. Для мене це супер-виграшна ситуація.

- Я не знаю, як вони на це дивляться. Вони весь час намагаються дати мені підписати якісь бумажки, а я від того тікаю – то в Крим, то на концерти. Одним словом, пригаю, як блоха.

- Коли ми знаходимо людину на вулиці, ми тут же садим її в машину. Вона перебуває в стані шоку і нічого не може придумати. А нам треба, щоби було цікаво дивитись це по тєлєку. І тому ми даєм їй тиждень на роздуми. Ми її зловили, але знімаємо лише через тиждень – для того, щоб вона якісь плани поскладала. Але вона не знає, так як і я, ні обов’язкових покупок, ні послуг. То як для неї, так і для мене – несподіванка. Я не знаю, хто з тих людей, яких ми зловили на вулиці, буде знятий на наступному тижні, для того щоб виключити підставу.

- Можна зробити простіше: під’їхати до каналу «Интер», потім їхати за нашим «Хаме ром», і там де ми зупинились, вийти в якийсь сквер і робити вигляд, що ти там прогулювався.

- Єто Катя звонит. Андрей, я слышала, что у вас был раньше псевдоним Андрей Кил. С ним же вы выступали на «Червоной Руте» в 90-м году в Запорожье. Почему вы не хотели называться собственной фамилией и что ваш псевдоним означал?

- В той момент я попав під могутній вплив Бебешка, який був продюсером Віті Гордійкова. Він записав мої перші дві пісні на студії, і раз каже: ну давай, поїдеш з ними на «Червону Руту» (на той момент «Скрябін» існував уже два роки). І додав: «Ні, «Скрябін» - то отстой, треба придумати щось більш благозвучне. Що таке Скрябін?» І каже, давай придумаєм щось таке українське, наприклад Кіл. «Кіл» - українське слово і англійське, ти будеш панком з вибритими висками і страшний, наче кіллер.

Ми поїхали на «Червону Руту». То для мене то було дуже важливо, бо я з моэю мамою був в страшній конфронтації. Вона мене попередила: якщо не здам сесію з першого разу, вона не пустить мене в хату. А я вчився на третьому курсі. І от я не здав. Прихожу і кажу через двері: «Мамо, я сесію не здав». Переді мною закрилися двері і з-за них почувся такий приглушений голос: «Ну то прийдеш, коли здаси!» Мене натурально не пустили додому! І я з нею уклав парі, що ми поїдемо на «Червону Руту», і якщо ми там щось добиваємося, то я буду мати змогу займатися музикою. Якщо ні – то я викидаю рояль з третього поверху і починаю віддаватися своїй стоматології. Ми поїхали туди, і Бебешко назвав мене Андрій Кіл. Я зі страху перед тим виступом випив пляшку вина з горла. Потім побачив, що поки я пив, фонограма зайшла вже десь до початку приспіву! Я пропустив перший куплет! А там на сцені стояв величезний пожежний басейн, в ньому по коліно води. Я подумав, що я так собі перелізу скоренько через нього і ще встигну на перші слова. Але, звичайно, по закону подлості я в тому басейні розтягнувся на весь зріст! Вилітаю на сцену весь мокрий, з ідіотською причоскою!.. А ту ще й фонограму запустили в два рази повільніше, і мені прийшлось не співати, а якось гудіти, щоб хоч якось попадати в ноти. Пам’ятаю, весь зал ржав, то був самий ужасний наш виступ! З мене все капало, на ногах не міг триматися, але нам дали таки третє місце. Так що мама моя то парі програла. Але виступ був справді ужасний…

- Я часто з такими сплєтнями зустрічався років 10 тому. Справа в тому, що була така течія в музиці – Холодна хвиля називалися. І мені дуже хотілося бути на її представників схожим. На фотосессіях ми собі навіть домальовували під очима чорні круги. І, я так думаю, ті що сиділи і нюхали «Момент», приймали мене за свого – бо такий же я патлатий чувак, ну просто свій пацан. Але з наркотиками ніколи не мав ніякого контакту.

Правда, якось рік тому прийшов до мене один з київських продюсерів і каже: «Кузьма, ти нічого не розумієш, ти багато втрачаєш, в тебе великий пробіл! Давай я тебе накурю». Він подзвонив і привіз таку «солому» вонючу і каже: «Ти просто прозрієш, почнеш такі пєсні писати!» І якось він зумів таки мене уламати.

Закінчилося тим, що я викурив ту папіросу… і потім дивлюся на годинник (а ми засідали з 22 години) – а там 5 година ранку, вже сонце сходить! Я захожу додому, відкриваю холодильник, все з нього (лишив тільки сире м’ясо!), запиваю те все двома літрами води, лягаю спати.

А потім дружина каже, що бачила мене у вікно: я просидів у дворі нашому 5 годин! Короче, мене так штормило, що я думаю – слава Богу, що я з цим діла не мав. У нас є звукорежисер, він полюбляє всякі конструкції з пластикових банок. Я люблю за ним спостерігати, на те, як він кайфує. А мене якось не пре. Я більше люблю вінцо.

- Від усвідомлення того, що ти дістаєш приємні переживання в житті. Я щаслива людина – маю все що я хочу, і не хочу мати дуже багато. Настільки цікаво просто кудись їхати, якийсь знайомства на телебаченні, маса цікавих людей. Я кайфую абсолютно від всього (окрім хіба того, коли мене посилають на три букви). Я рахую, що є набагато крутіші способи духовного збудження, ніж якійсь хімічні стимулятори. Треба ловити кайф від того, що тебе оточує, від того, що сонце світить, ллється дощ, що люди тобі посміхаються.

- Я ходив на фортепіано, моя мама викладала в тій школі. А тато в мене спортсмен – волейболіст. І так правим тапочком мене заганяли в музичну школу, а лівим – на волейбол. Мені там дуже не подобалось, доки у нас в школі не з’явилася група, яка грала у нас на танцях. І я зрозумів, що грати – це класно, тебе всі знають, легше знайомитися з дівчатами. Я тоді мамі перший раз сказав «Дякую», за то що вона мене віддала в музичну школу.

Дома замість того, щоб грати скучні етюди, я придумував свої, а мама стояла на кухні і слухала, щоб я грав. А що я грав, вона не вникала. Так я навчився імпровізувати.

- З українських – «Брати Гадюкіни». Їхня пісня «Всьо чьотко» - то був для мене перелом. Тому що ми мали таку практику, з самого початку писали тексти по-англійськи, а потім перекладали на українську. А Кузьмінський просто взяв і поставив то діло з ніг на голову. То був для мене перший шок, і він для мене так і залишається.

- Так, я хотів колись стати козирним чуваком. Бо я був хлопець з маленького містечка, 25 тисяч населення. І ми розуміли підсвідомо, що нам нічого не світить в тому містечку. Там показувало польське телебачення, класні фільми, крутішу музику – в той час, коли у нас показували лише один канал телебачення. Тобто ти почувався в Європі, прекрасно говорив по-польськи, але тобі нічого не світить. І у нас таке було поняття в дитинстві: «О, дивися, козирний чувак, йому в житті повезло, він вирвався, ми теж хочемо бути козирними пацанами». Але ми такими не були, і я таким ніколи себе не вважав.

- Я зараз довольний чувак, а не козирний.