Павел ДИНЕЦ, Валерий ЖЕВАЧЕВСКИЙ, Фото Максима ЛЮКОВА. (7 ноября 2007)
Народная артистка Украины Нина Матвиенко: «В Канаде много парней хотели на мне жениться»

Народная артистка Украины Нина Матвиенко: «В Канаде много парней хотели на мне жениться»

Комментарии: 8
Поклонники часто признаются Нине Матвиенко, что она похожа на их маму, сестру или бабушку.

Знаменитая певица рассказала читателям «КП» о «буржуазном национализме» и тайне своего рождения.

Аудиозапись можно скачать здесь>>

- Здравствуйте, Нина Митрофановна! Это Наталья из Киева. У меня знакомые живут в Казахстане – так там по радио и телевидению постоянно крутят ваши песни. А вот у нас, в Украине, их почти не слышно – попса заняла все радио- и телепространство. Почему так происходит? Куда мы катимся без высокой культуры?

- Не чути мого голосу? Я вважала, що так багато співаю… Звичайно, менше по радіо крутять, бо я не дуже ходжу на ці зустрічі. І друге – концертів мало в мене, бо треба шукати спонсорів, а я не вмію це все робити. А так, звичайно, де запрошують – обов’язково їжджу. Часто виступаю на площах, на день міста. 20 листопада буду в Оперному театрі виступати.

 - Ніно Митрофанівно, це з Харкова вам телефонують…

- Чи були листи з Харківщини саме від вас?

- Так.

- Там ви просили, щоб за квартиру допомогти? Я передала цей лист в вищу установу, щоб вони розібралися. А ще – з віршами…

- Так. А можна ще прислати вам своїх віршів?

- Звичайно, тільки про любов пишіть.

- На яку адресу писати?

- Пишіть на головну пошту, до запитання. Я вам дуже дякую.

 - Ніночка, вот узнай, кто тебе звонит!.. Это Саша Якимчук!

- Саша, це ти?

- Так. Хочу побажати тобі усіляких гараздів, щоб ти довго співала, радувала всіх нас. Вити уже нет, к сожалению, нашего оператора…

- Та ви що, а що сталося?

- Що сталося? Немає його… Картина твоя є, але я її не бачу – хотів переписати, але не получається. Ніночка, якби ти могла дати мені телефон свій.

- Дзвони (диктует номер свого телефона).

- Ниночка, счастья тебе огромного, услышал о тебе – сердце забилось сильно!

- Значить, живе серце, якщо б’ється.

 

- Добрый день, Нина Митрофановна! Читал о вас в периодике, что в свое время вы дружили со многими украинскими диссидентами. Кажется, даже в трагически погибшим Василем Стусом… Если не секрет, расскажите об этом! Как познакомились, что они за люди? Кстати, вам, наверное, тоже в советское время доставалось от властей за «буржуазный национализм»?

- Саме цікаве, що я так і залишилася мабуть. Саме слово «буржуазный националіст» до сьогоднішнього дня залишилось для мене нерозкритим. Це надумані речі. Але патріоти, люди, які жертвують власне життя, я їх дуже поважаю. І я була дуже добре знайома з Євгеном Сверстюком з цієї команди. Тому вважаю, що така сторінка в моєму житті, може вона менше всього в культурі озвучена, але в моєму житті це найважливіша сторінка. Є серед моїх друзів люди, які сиділи, були на засланні, проходили концтабори, а я жила з чоловіком, якого теж переслідували, і його батька…

- Вы можете рассказать какую-то историю?

- Я можу розказати. Лише не буду називати імена. Коли хлопці повернулися з тюрем живі, то багато з них розказали багато історій, що коли витривалість, терпіння того, що відбувалось, було вже на рубежі, коли люди не знали чи будуть вони жити, в цей час вони чули по радіо, як спасіння, українську народну пісню «Висока верба», яку співала я. Так ми за сотні й тисячі кілометрів знайомилися, не знаючи один одного. І таким чином пісня рятувала хлопців.

 

- Нина Митрофановна! Помнится, в 2000-м году вы спели вместе с рок-группой «Океан Эльзы» композицию «То була весна». Получилось захватывающе, как на мой взгляд! Ну а потом у вас больше не было экспериментов с рок-музыкантами? Может, с Олегом Скрипкой из «ВВ», или другими?

- Я вам розкажу історію з «Океаном Ельзи». Перша у нас була «Із стріх вода капає». Хоча для мене це був таки маленький варіант, хотілося щось більше заспівати. А ось другий проект… Коли ми переспівували пісню «Мальви» Івасюка, я думаю, ну що ж нового я знайду в цій пісні, коли її вже так гарно виконала Софія Ротару? Але раптом уявила собі, що син проріс отою квіткою і він розмовляє з мамою, яка ще жива. Раптом прийшло на думку, що саме через маму можна виконати її колисковою, і я придумала вставити в середину такий текст колискової (співає). Дуже гарне запитання, дякую вам!

 

- Здравствуйте, дорогая Нина Митрофановна! Я живу в Чернигове. Считаю вас величайшей артисткой. А потому и больно, что в нынешние бездуховные времена родная страна не оказывает вам достойного вас уважения. Вы никогда не думали эмигрировать? И если да, то куда?

- Нікуди не поїду, ні за які гроші, ні за які мільйони. Там така ностальгія! Я була в Нью-Йорку 1,5 місяці в 1995 році, в Детройті, у Філадельфії, але так додому хотіла! Звичайно в юності, коли ми приїхали в 1967 році вперше в Канаду, то я була молода, і всі хлопці хотіли на мені одружитися. Ми зустрічалися на квартирах, нас не пускали спочатку. Але потім було таке сильне бажання тамтешніх українців з нами зустрітися, що вони тин, яким було огороджено … , поклали на землю, прийшли до нас і почали на колінах благати. Звичайно, Авдієвський уступив і, порадившись з Україною, нам дозволили цю зустріч.

…Ніколи не поїду. Хай там  дуже добре, але Україна є Україна, комусь і тут же треба жити. Тут мій Бог, мені здається, що тільки тут Він є, і я з Ним тільки тут можу поспілкуватися.

 

- Здравствуйте, Нина Митрофановна! Это из Запорожья. Вопрос такой: наверняка к вам после концертов подходят молодые люди и говорят: «Вас так любят слушать мои родители!» Признайтесь, не обидно такое слышать?

- Я прямо квітну уся від цих запитань. Дійсно, кожен, хто не приходить: «Ой, ви так на мою маму схожі». А один каже:

- Ой, я просто в вас влюбився!

- Чого?

- Ви так на мою сестру схожі.

А інший каже:

- Ой, ви на мою бабусю ну так схожі.

Або:

- Моя бабуся, мама вас так люблять!

А я питаю:

- А ви?

- Ну звичайно, що і я, бо я ж до вас підійшов.

Так справді буває. Я не  шукаю в цьому нічого образливого, мені навіть цікаво, що я є уособленням мами, сестри, бабусі в Україні.

 

- Это Тарас, Киев. Здравствуйте! Расскажите, пожалуйста, как вы прокладывали себе путь на певческий Олимп?

- Я вважаю, що дуже легко. Труднощі були тільки з політичної сторони життя, з соціальної. Але внутрішньо – я вважаю, що дар божий, його треба тільки підтримувати, розвивати, а все інше поповнюється, коли ти вдячно до нього ставишся. Дуже жалію, що я, не розуміючи, дуже витрачала свій голос, багато співала – була така романтика! В школі, коли ми вчилися в хорі Верьовки, то такі рулади запускали. Але скажу, що не важко, тому що як я вважаю, якби в мене забрали цей хліб, то я просто б вмерла. Це хліб, це Бог подарував мені такий хліб, такий дар і якби в мене це забрали, я б просто згасла. Як жінка, як квітка, як любов.

- Як ви вважаєте, кожна людина має цей божий дар?

- О Боже, звичайно! І він обов’язково проявляється. Але інколи людина його душить, не дає йому виходу – займається бізнесом тощо. Врешті решт виявляється, що той бізнес летить у нього шкереберть, а в нього раптом таки відкривається дар художника. І він у тому торжестві думає: «Та скільки ж років я був обкрадений?»

- Ну, а кто первым поддержал вас, кто «взял за руку и вывел в люди»?

- Чесно скажу, якось так доля склалася. Коли вчилася в інтернаті, я займалася спортом, але мене завжди тягнули в хор, це був мій обов’язок. Але був один такий момент: моя вчителька Людмила Іванівна в Коростині раптом каже, що вона чула по радіо, начебто при хорі Верьовки є студія, от ти можеш там поспівати? Звичайно, я поїхала, тобто я не чекала, що мене хтось поведе за ручку, я скрізь йшла сама, ось це мене і спасло, що я йшла на зустріч долі.

- Важко бути людиною самовпевненою, як на мене.

- Були такі моменти: коли я слухала багатьох співачок, у мене була ось ця самовпевненість. Я слухала їх голос. І коли я слухала Зикіну і «включала» потім себе, то думала: «А я буду українською співати, тому що в мене є свій колорит, своя тембральна окраска». А ще були такі люди, як ви - добрі, грамотні, розумні, із великим талантом слухання, вони мені підказували, показували, щоб я була впевнена, що я правильно це роблю.

 

- Дорогая Нина Митрофановна! Ваше лицо излучает доброту и тепло, а глаза полны мудрости. Кажется, что вы никогда не торопитесь и никогда не суетитесь. Это так?

- Як вам сказати. Наприклад, я все записую: куди мені десь іти, а о такій-то годині треба суп зварить, тож повинна це зробити, а потім вже бігти. А є і такий момент, якось моя племінниця, яка називає мене мамою, каже: «Мамо, ну коли ви у хаті, ви така звичайна жінка, із цим бантиком на голові». (Бо я так складаю вузлик на голову, там щеплюю його, звичайний спортивний костюмчик, лопочу по цим сходинкам сюди-туди, аж мокра. А потім виходжу на вулицю і так раз і включилася). А вона каже, от ви вийшли на вулицю – і ви інша. І тоді я виходжу на світ, я зразу починаю закохуватись, я повністю себе віддаю всім, хто іде мені на зустріч. Але це коли у мене хороший настрій, коли я цвіту всередині, коли в мене сонце в душі, коли я винесла це сонце з хати. А оце сонце з хати завжди залежить від мого чоловіка, від моїх дітей. І я так дякую Богу, щоб це сонце їм в першу чергу йшло, щоб вони мене також заряджали, щоб не дай Боже я інколи сердита, справді. І інколи страдають наші журналісти, бо я їм можу відмовити, не то що в грубій категоричній формі, тому що – чому ви дзвоните в притик, коли в мене сьогодні свято, коли я іду на свій ювілей, а ви мені дзвоните, щоб я прийшла на радіо? Ну де ж мені ці сили брати?! Тобто деякі люди не можуть включитися у мій крос, у мою дистанцію дня.

 

- Приветствую вас, Нина Митрофановна! Это Наташа из Днепропетровска. Ваша дочь, насколько я знаю, пошла по вашим стопам – тоже стала певицей. Какое направление, стиль она выбрала для себя в творчестве?

- Так, доця 26 років нудилася, вона з 10 років зі мною їздила по Америці, ми там були півтора місяці, вона співала. І така смілива, по п’ять, по шість пісень дуже тяжких вона співала, це «Ішло дівча лучками», «Коріння», «Мазури». І така складна програма, вона мене інколи рятувала там. А потім раз – все припинилося. Але одного разу, коли вона збиралась до школи (в старших класах), вона раптом якусь пісню мою заспівала! А ми сиділи в іншій кімнаті й подумали, що то чи радіо десь включили, чи по телебаченню. Коли ж це прислухалися, а це наша доця співає! Ну просто один в один мій голос! Але я не могла її ніяк виважити, зкермувати, і вона, і ми так й сиділи на пороховій діжці – куди ж то її потягне. І тут на тобі – заміж дуже рано вискочила. І пішла вчитись чомусь до Інституту культури, хоча й ходила в школу Лисенка… Тобто в неї були раптом атаки якихось інших думок. От їй хотілося в сучасний цей світ ввійти, не то що бізнес, у цю рекламу, якось там себе проявити. І пішла, й працювала. Але перемогла все ж таки пісня. Оце те, що я говорила перед цим: Божий дар переміг у ній. І я рада тому, що ми зразу включилися, в потік такий ввійшли двоє, що тільки бігали записи робили. І що, знаєте, вона почала співати? Мої пісні, ті що менше я співала, «Ой, ти зозулька рябенька…», потім пішли пташки – «Сизокрилий голубонько», тобто така ніжність, делікатність пішла в піснях. Оце на гастролях була зі мною, у дуже тяжкій дорозі, де ми кожен день по 500 км проїжджали, 5 днів ми нічого не бачили, тільки дороги. 2 концерти на день і з українцями зустріч. І вона дуже активно включилась, просто такий старт взяла, що я їй радила: доцю, поїдь відпочинь потім, бо так, кажу, можна і з язиком висолопленим десь впасти в кутку. Я думаю, що можна нарешті сказати, що я відпочину на її лаврах. Я вірю, що вона візьме цю дорогу мою і продовжить юність мою.

 

- Добрый день, меня зовут Александр, я звоню из Житомира. Нина Митрофанова, я недавно где-то по радио слыхал, что вы отказались от зарплаты в национальном ансамбле «Киевская камерата», солисткой которого вы являетесь более 15 лет. Почему так? Неужели вам деньги не нужны? Или решили покинуть этот коллектив?

- Ну, так склалося, але я не кидала ансамбль. Хор Вірьовки я справді залишила, тому що мама помирала, і ще були мої внутрішні роздуми – я зрозуміла, що мені треба рости далі. Я з вдячністю відпрацювала у хорі і залишила його, бо хотіла трошки побути камерною співачкою. Зараз також: мені ніхто не пропонує іти з «Київської камерати». Я так думаю, може мені треба поступитися у ньому місцем для дочки. Аби вона вже там співала. Але міністерство культури мені подзвонило і сказало, що ніхто вас не жене: і для доці буде місце, і для вас. Звичайно, в душі я хочу ще там бути, бо якщо вже кажуть, що тобі 60 і ти повинна іти на пенсію, це мимоволі тебе робить такою, як би Шапокляк… Починаєш ну якось здаватись чи що, не те що здаватись, а в дзеркало більше дивитись, шукати морщини. І так думаєш: та ні, ще не всі морщини, ще не виорана нивка на моєму лиці.

 

- Добрый день! Нина Митрофановна, ваше мнение: как спасти народную песню? Старушки в селах умирают, и она уходит в небытие вместе с ними… А даже такие великие мастера, как вы, не смогут спасти народное творчество в камерных концертах. Как быть, где выход?

- Ви зачепили саме слізне, саме те сокровенне, яке сьогодні справді зникає з України. Якщо зникають села, повірте мені, це було штучно все зроблено, ішло таке задумане цілеспрямоване знищення села. А з ним і української пісні, а значить і національної ментальності, а значить, по суті, і нації. Тому я буду співати скільки я зможу ці пісні, якщо мені Господь дасть сили, в мене ще дуже багато недописаних пісень. І тому я стараюся показати цю автентичну пісню, сільську пісню. Це саме сокровенне, саме чисте, саме справжнє, це те що формується на діалектичній базі самого села, де люди тримають ці традиції. І це унікальні співи. Для мене було відкриття, що моя мама в моїй юності була доброю співачкою. І я могла в естраду піти. Але коли мені давали співати естрадні пісні, я бачила які вони мілкі проти народної пісні, які вони нецікаві. І я все одно віддавала перевагу цій пісні, яку в мене мама заклала, а саме головне, що вона заклала ту мелодику, яка несе код нації. І тому я не вибираю якусь таку дешеву пісню. А я вибираю цікаву пісню. (…співає) Тобто я любила цю широту, цю природу в пісні, там закладена було вся історія, і не тільки історія, а весь цвіт землі…

- А можна зробити якийсь проект, щоб підняти інтерес до цього?

- Таке вже відбувається, дуже багато народних колективів. Навіть у нас в університеті культури є такий народний колектив, там Синельников Іван керує. Хоч він і росіянин, але він теж захоплюється цим, і шукають вони пісні. Трошки мені, правда, не подобається, як це все імітується, як іде перекривлення діалектичних, таких делікатних речей… Але: ось і Скрипка Олег цим займається. Він коли робить фестиваль «Країна мрій», то обов’язково залучає автентичні колективи, навіть міжнародні… Рятувати треба, просто «сос!», це сигнал «сос!», його треба щоденно сьогодні показувати. Бо пісню українську не можна залишити тільки у магнітофонних записах, це буде кінець нації. Бо Європа уже прийшлі до цього, у неї уже немає сьогодні автентики.

 

- Нина Митрофановна! Вы, вот, недавно отметили юбилей. Скажите, ощущаете ли внутренне свой возраст?

- Ні, я вам скажу, мені справді 60. Але серце зовсім інше, і ноги інші, і тіло інше, тільки я не розумію чому це так відбувається… Я взагалі всім бажаю вірити в себе, бути вільним від років, не вписувати себе у цифри, а жити просто натхненням, жити тим що ти сьогодні є, і дякувати за те що ти є.

 

- Здравствуйте, Нина Митрофановна! Читал про вас где-то в Интернете, что вы родились по счастливой случайности. Если не секрет, можно об этом поподробнее? И вообще о вашем детстве: от кого из родни у вас такой чудесный голос и т. п.?

- По-перше, я думаю, що є такі ситуації, коли богом дарована дитина. У нас 11 в сім’ї і я 5-та по народженню, багато не народилося. (11 народилось, 15 - ні). І мене так само мама пішки ішла до лікарні лишати мого життя. Але тато – дивно!.. Ні за ким не поїхав, сів на коні і з такою швидкістю гнав і догнав маму біля самої лікарні. Ще б один крок, і він би її там не знайшов. І таким чином я народилась, вагою 2 кг 100 гр. І прийшла жінка (я думаю, що це йшли посланці Божі), зайшла в хату і сказала мамі: «Дайте глянуть на цю дитину» (а колись же не дозволялось дивитись на маленьке дитятко). Але мама її допустила. Жінка подивилась на мене і каже «маленька така». А мама:

- Да, кусок м’яса лежить, хіба ж це дитя?

- О, ви не знаєте, яку вам принесе славу ця дитина.

Я так любила, коли мама мені це розказувала, але тоді я не зала, що це значило. І тільки з роками я відчула, що Бог мені уготовив таку долю. Я вам скажу, що якщо Господь уготовляє вам долю, вона буде нелегка. Легко було те, що легко співалося. Тільки треба берегти божий дар, в процесі бережіть цей дар, його не треба пропивати, продавати, ним треба в міру користуватися.

…Мій тато пив багато, і я дала слово перед Богом, що я ніколи не підніму чарки в межах більше, ніж може бути. Я інколи вип’ю вина, але не п’ю горілки. Раз тільки випила, бо горло боліло і згадала свого тата, ну як він таку гидоту пив. Я все горло спекла, й воно заболіло ще більше ніж було. Тепер я якщо і вип’ю – то лише білого вина, тому що я колись прочитала у святих отців, що жінкам не можна пити червоного вина. Тому що часто після 40-ка починається стенокардія від нього, тому треба тільки біле пити. Я дуже, дуже рідко можу собі дозволити 100гр білого вина, але на другий день жалію, бо в мене починається алергія. Ось як мене Бог береже, він мене все рівно попереджає: «Не пий». Я послухалась, нарешті, і тепер і цього не п’ю. Тому я за все дякую. Є такі речі: весь час мені якісь посили йдуть, з’являються люди, які мене завжди про щось попереджують. Тому я вирахувала, що всі хто має талант, хто живе, хто не каліка, хто не сліпий, не глухий – повинні нести місію на землі.

 

* * *

 ИЗ ЛИЧНОГО ДЕЛА

 Нина МАТВИЕНКО родилась 10 октября 1947 года в селе Неделище Житомирской области. С 1968 до 1991 года солистка Украинского народного хора имени Веревки. С 1991-го – солистка Национального ансамбля «Киевская камерата». В 1975 году окончила Киевский университет.

Специально для нее пишут свои произведения лучшие композиторы Украины – Евгений Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ирина Кирилина, Анна Гаврилец и многие другие.

Герой Украины, народная артистка Украины, лауреат Государственной премии имени Шевченко, кавалер ордена княгини Ольги III степени.

Замужем. Муж Петр Гончар – художник, дочь Антонина – певица.

загрузка...
загрузка...

Политика

Происшествия

Экономика

Общество

Светская хроника и ТВ

Спорт